Чи воскресне Україна як держава?
Чи воскресне Україна як держава? PDF Друк
Статті - Політика
Вівторок, 25 травня 2010 15:52

Іван Белебеха, Харків

Рівень держави оцінюється не кількістю великих міст, не багатством зібраного врожаю, а духовним  обличчям людини, яку виховала держава (Р.Емерсон, американський філософ та письменник ХІХ ст.)

Вступ
В Україні з самого початку сучасної державної незалежності побудована несправедлива система влади і суспільного ладу. Демократію, в якій присутні комуністи, російські шовіністи, ні в якому разі не можна вважати демократією. Це система ненависті та зла. Таку систему можна удосконалювати (що й робилося протягом 18 років, робиться й тепер), але удосконалити неможливо. ЇЇ можна і треба заперечити, згідно з Законом Всесвітнього ладу.

Той стан, в якому опинилася Україна з січня 2010 року, ніяк не можна назвати позитивним. Ситуація настільки трагічна, що виникають сумніви – чи здатні ми, громадяни України, змінити, повернути розвиток подій в потрібному напрямку. Адже відбулося падіння незалежної України. Те що маємо, інакше не можна й назвати, як падіння незалежності.
 Повноваження президента України на момент виборів 2010 р. були суттєво обрізані зусиллями В.Януковича та Ю.Тимошенко. Однак В.Янукович у передвиборній кампанії поводив себе так, ніби мова йшла про посаду диктатора з необмеженими повноваженнями. Так воно й сталося. ЦВК була підкорена ще до виборів. Обійнявши посаду президента України, В.Янукович робить те, чого не було у його виборчій програмі: потоптав Конституцію України, зламав Конституційний Суд, ЧМФ буде в Криму ще 25 років після 2017 р., тобто до 2042 року; оголосив намір віддати Росії авіабудівельну галузь та атомну енергетику.З нагоди 65 річниці перемоги у ВВВ в містах Київ, Севастополь, Одеса і Керч, разом з українськими вояками, марширували російські та білоруські солдати. Так, без бою російське військо ввійде в Україну назавжди. І все це робить одна людина, без участі та згоди народу. Дії президентів України та Росії утаємничені – ознака нечистості. Вони ставлять людство перед фактом. Ми опинилися в державі, яка возвеличує поневолювачів України і зневажає її захисників, трактуючи їх як бандитів, головорізів, зрадників, ворогів народу. Владу в Україні перебрала група людей з ідеологією проти української нації. Це спадкоємці російських окупантів,  які нагарбали величезні багатства, але у спадок від комуністів та російських великодержавних  шовіністів озброєні ненавистю до українства.
 Негайно розпочалося «полювання на відьом». Скасовано звання Героя України Степану Бандері, Роману Шухевичу, обіцяють скасувати ще 16 особам. Президент В.Янукович ліквідував комісію з  питань вступу України до НАТО; поїхав до Москви хрестити внука у патріарха Кирила. Це не просто забаганка приватної особи, це символ поведінки керівника держави.
Виступаючи в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) в Страсбурзі в квітні 2010 р., Президент України В.Янукович заявив, що Голодомор 1932-1933 рр.був загальною трагедією народів СРСР, а не лише українців. «Визнавати Голодомор як факт геноциду якогось народу неправильно й несправедливо. Це була загальна трагедія народів, держав, що входять у СР СР»  - слова В.Януковича (А.Єрємєєва «Президент, який не відчуває болю…»// «День», № 75,28.04.2010). Все це свідчить, що на посаді президента України перебуває чужак, ніяк не українець. Йому не болять багатомільйонні жертви, для нього чужі вожді та вояки визволних змагань, для нього не існує ні Конституції України, ні законів нашої держави. Він слжить Росії, попираючи національні інтереси України. Його дії подібні до поведінки представника окупаційної адміністрації, а не до Голови незалежної держави, яку він присягав захищати. 
Віце-прем’єр-міністр Семиноженко пропонує розпочати переговори про створення союзної держави у складі Росії, України, Білорусі, де Україна як держава зникне назавжди; вітає будівництво пам’ятників Сталіну в Україні за те, що він знищив декілька десятків мільйонів українців та 95 % української еліти. У Запоріжжі пам’ятник уже поставили. За період ющенкінського президентства не було знесено в Україні жодного пам’ятника Леніну  чи іншим російським супостатам. А за 50 днів януковичського президентства поставлено пам’ятник  найбільшому кату українського народу – Сталіну.
Українофоб Табачник призначений, всупереч українським інтересам, міністром ідеології - так можна назвати МОН. Він вважає міфом те, що ОУН-УПА боролися за Україну.  І це називається українською державою? Дивіться, пане Ющенку, кому ви віддали державу. Багато разів ви повторювали, що в попередні часи українство втрачало державну незалежність, вселяючи тим самим надію, що цього разу так не станеться. Виявилося, що на цей раз ми втрачаємо незалежність саме з ваших рук.Українська нація втратила можливість створити справедливу державність, яка опирається на широке народовладдя. Чи є в сучасній Україні хоч один  чесний політик, щоб визнав свою провину у падінні незалежної України?  Та й чи треба тепер шукати винних, коли ми всі винні? Треба, бо без цього не можна очиститися від скверни.
Маємо травень 2010р., але жодного визнання  провини не чути. І ніколи не буде, бо головні винуватці не чують себе такими. Вони на кого завгодно покладуть провину, тільки не на себе. Більше того, вони свої злочини вважають не гріхами, а героїчними вчинками.
Винні все ж таки є: диму без вогню не буває. Падіння сучасної незалежної України – це уроки: великим і маленьким отаманам, які бачать себе над Україною; президентам, які не хотіли вчитися мистецтву державного управління; патріотичному плебсу, який тільки вміє говорити і не вміє діяти на користь України; всім нам, в душах яких ще жевріє любов до свободи, до рідного краю, до справедливості.
Як громадянин України, я персонально також маю провину за біду, яка накрила всіх нас. Був недостатньо активним і наполегливим у державотворчих процесах. А того, що зроблено, виявилося дуже мало для загального успіху.
За роки сучасної незалежності (1991-2010) українська нація пригнічується, зневажається, обкрадається з новою агресивною активністю, ніби настав новий етап окупації. Це незаперечна істина, підкріплена об’єктивними та неспростовними фактами. Незважаючи на проголо-
шення української мови – мовою державною, русифікація набуває все більших масштабів та злочинної нахабності. Незважаючи на декларацію про демократичний державний устрій, ук-раїнська нація практично в українських державних та самоврядних органах влади не предста- влена за принципом пропорційності суспільної структури населення. Звідси випливають всі її втрати матеріального, духовного, політичного, державотворчого характеру.
Україна, в якій більше 37 млн. українців (не два, не десять мільйонів, хоч і ці цифри дуже вагомі, коли мова йде про людей, а тут 37 млн.) летить у небуття. Страшно навіть подумати. Ми не можемо спокійно ставитися до таких потрясінь. Біда прийшла у нашу хату. Її треба
видалити з нашої території за будь-яку ціну. Іншого варіанту не існує.
 
1.    Передумови падіння: а) відсутність аналітичного розуму
Не торкаючись святих почуттів національного патріотизму, скажемо, що було б достатньо аналітичного розуму, щоб лише осмислити трагічність так званої незалежної української державності. У чому вона полягає, ця трагічність?   Вона полягає в тому, що українські національні багатства розграбовані малою купкою людей непатріотичного світогляду, а народна маса, яка багатьма десятиліттями-століттями творила ці багатства, залишилася біля «розбитого корита». Хіба такою мала бути українська демократична, тобто народна влада? Створили державу пана і холопа. Створили безідейну державу. Це щось подібне до нехлюйсь кого принципу: не боротися з бур’янами на національному полі, мовляв, вони самі зникнуть.
Саме тому й виросли потужні чортополохи, а культурна, життєдайна рослина була заглушена, не отримала умов розвитку.  Тим, хто творив цю потвору під вивіскою «незалежна Україна», аналітичний розум був зовсім ні до чого. Їм достатньо було того, що українці при владі не сперечалися, не протестували, не висували альтернативних проектів. Претензії можна висунути до тих українських можновладців, які разом з неукраїнцями при владі творили таку модель «демократії», при якій можна було красти все, і безкарно. Настала епоха грабунку власної країни, рідної Батьківщини, Неньки-України. Думали не про святе почуття до свого Краю, а спалахнули полу- м’ям наживи. Аналітичний розум був просто зайвим, як докір сумління. Він заважав солодко і безкарно жити.
Масовий грабунок відбувався під «парасолькою» Л.Кравчука та Л.Кучми, а за роки В.Ющенка процес завершувався вибірковим способом. Це був етап морального падіння тих українців, яких довірлива і чесна, неспокушена політичними маніпуляціями українська нація послала у вищий законодавчий орган будувати справедливий державно-суспільний лад.
Нищилися не тільки матеріальні цінності. Під цю «державницьку» стихію потрапили українська територія (зокрема, Крим) та національні святині. І найбільшою з них- українська православна церква. Росія ні в 1991р., ні в 2010 р. не пішла з України, а залишається в ній в образі Російської церкви, знищуючи нашу віру, оголошуючи її неканонічною.                                                          
Чому жоден з українських державців тих часів, якби він вважав себе жертовним патріотом, не здійснив самопожертву (як, наприклад, Олекса Гірник) на знак протесту проти нищення народного багатства? Та тому, що ні в кого не боліла душа за національні скарби. 
Так ми поволеньки падали з 1992 року до січня 2010 року, коли й потрапили у прірву. Найяскравішим фактом початку нашого сучасного падіння треба вважати той момент, коли у 2007 р. В.Ющенко простягнув «руку дружби» В.Януковичу. Подаючи руку В.Януковичу, В.Ющенко символічно передавав йому кермо державного управління. А В.Янукович, замість подяки, став на другий день закликати скинути В.Ющенка з посади Президента України. Отака вдячність, таке благородство тих, кого рятують від політичної смерті;
 
б) проблеми національної еліти, національного лідерства, президентства
Як на мене, жоден з політиків (включаючи президентів) сучасної України, починаючи з 1991 р. і закінчуючи 2010р., не виріс до статуса Лідера  української нації. Жоден! В цьому наша трагедія. На жаль, всі українські політики не мали звички вчитися мистецтву державного управління на ідеологічній основі, на принципах українських національних інтересів.  Не просто механічно управляти, а спрямовувати державу і націю в русло позитивного конструктивізму.
Що таке президент України? Це перш за все Лідер української нації, яка уособлює в собі Україну як країну, як державу. Президентом України має бути тільки етнічний українець чи українка.  Такий імператив  не записано в Конституцію України, і зроблено це навмисно, щоб продвигати на посаду Президента не українців за генетичним кодом, з  неукраїнським світоглядом. Природно, що лише один В.Ющенко намагався відстоювати державні та національні інтереси України. У В.Ющенка була основна мета – служіння Україні, у решти президентів – служіння Росії. На жаль, жоден з президентів України не розумів, що треба рятувати в першу чергу людей (народ, націю) від злочинної зазомбованості, здійсненої за часів деспотичного режиму «будівничих комунізму».
Хоч як наші «розумаки» у свій час критикували президента Білорусі О.Лукашенка, він виявився напрочуд патріотичним стосовно державної незалежності своєї країни.Ось його недавня  заява на цю тему: «Все, що ми сьогодні робимо, спрямоване на забезпечення нашої держави та збереження її незалежності, це є найважливішою проблемою, яка сьогодні вирішується. … ми повинні …зберегти свою державу. Народ заслужив, щоб мати на цій планеті свій шматок землі… Необхідно, щоб наші діти й онуки потім не дорікали нам, що ми не зберегли
і не передали їм у спадок цю землю» («Нація і держава», № 13, 6 квітня 2010р.).
Аналогічна схема мислення була у нашого президента В.Ющенка. Але цього мало. Украї- нський президент має своїм обов’язком творити державний устрій, в якому б українська нація як титульна нація була правлячою нацією. Така державна модель існує де-факто у всьо-
му світі. Тільки в Україні така постановка питання є забороненою. Бо при українській владі прижилися не українські лідери, а люди з антиукраїнським світоглядом.А тим нечисленним представникам української нації, яким вдалося пробитися у верхні ешелони влади та прете- ндувати на посаду президента чи інші впливові посади, не мають достатнього політичного, державотворчого досвіду та відповідних знань, щоб ставити вимоги по забезпеченню провідного становища української нації в управлінні державою.
І тоді, коли Президентом України став В.Ющенко, українська нація щиро сподівалася, що нарешті вона стане правлячою силою в своїй державі. Зазвучали вислови, що це справжній національний лідер. Цього дуже хотіли всі щирі українці. Але хотіння не перетворилося в прикладну реальність. Чекали п’ять років. Дещо було зроблено, але національний лідер так і не народився.  Нація наполегливо шукала свого лідера протягом усіх незалежницьких років, але так і не знайшла, а тому від туги впала у розпач.
Що таке лідер української нації? Це неординарна особистість, яка ставить за мету свого життя допомогти, а то й врятувати націю від ухилів та зникнення. Як показала історична практика, національний лідер має більш складну місію порівняно з місією президента. 
Жоден з політичних лідерів, претендуючи на президентську посаду, не розумів, яка відповідальність лягає на його особу. І тому жоден з них, перебуваючи на посаді президента, не виявив турботи за долю Української нації; не запротестував проти другорядного становища на-
ції у власній державі. Ні у кого з них не було навіть натяку на тривогу за стан нації. Всі президенти поводили себе так, ніби національного питання в Україні не існує взагалі. І це було яскравим свідченням їхньої державно-політичної, особливо національної недозрілості. Пре- тенденти на пост президента навіть не думали про місію національного лідера, бо жодним словом про це не було сказано у передвиборних програмах.
Блудодії - не добродії, вони вміють прикриватися добрими гаслами, обіцянками, але роблять чорні справи. Це ті  «демократи», які кинулися опанувати президентське «корито», потопляючи діючого президента і Україну в цілому.
Всі претенденти на посаду президента України від так званих “демократів” за цей час (1991-2010) були не поступливими щодо висування єдиного кандидата. І в такий спосіб «грали» на мельницю чортополохів. І догралися до здачі України чужим людям.
Коли у 2005-2009 роках творилися в країні несусвітні вакханалії (ВРУ не працювала, шаленів розгул паплюження «оранжевой чуми», безліч інших антидержавних провокацій), В.Ющенко на все спокійно реагував (ніби нічого поганого не відбувалося), і запевняв, що демократія має достатньо засобів та можливостей навести цивілізований лад в державі. Але то були
лише гарні слова, а діла – ніякого.  
Вибори 2010 р. показали, що сучасна незалежна Україна не має національної еліти як об’єднаної спільноти, здатної впливати на політичні та державотворчі процеси. Якби  наша еліта була об’єднаною організаційно, то вона привела б до тями будь-якого президента.  Однак, всі президенти не справлялися з місією провідника нації, а еліта мовчала, і цією бездіяльністю давала можливість творити недобрі справи – «по умолчанію»;

в) українська нація в українській державі
Українська нація, опинившись в незалежній державі (з 1991 р), не відчула будь-яких змін відносно свого становища в новій ситуації, порівняно з попередньою владою.
Що таке українська нація? Це людність, яка вийшла ущербною з колоніального, геноцидного, деспотичного комуністичного  концентраційного табору. Це не вина, а біда української нації. Вона хвора, перелякана, деморалізована. Українська нація не була правлячою нацією у комуністичному пеклі, а була гнаною і безправною. Таке саме становище вона має у незалежній українській державі. Українська нація – це людність з фізичними, генетичними, ду- шевними травмами, отриманими в період російської окупації. Вона перебуває у тяжкій ситуації, а допомоги не отримує ні від влади, ні від  української еліти.
Якщо нація не володіє власністю, відбувається моральна деформація, таємне привласнення частини добра, яка належить народу, а влада забороняє ним користуватися. Доводилося красти. З цього починається моральне падіння як окремої людини, так і національної спільноти. Комуністичний лад, вірніше спланований безлад, зробив усе, щоб українська нація втратила моральне обличчя. Щоб вижити в колгоспно-комуністиній системі, треба було красти. Це гріх, який у 1991-2010 рр. не був усунений. Коли в часи незалежності українське народне добро розкрадали можновладці, нація не протестувала, бо крадіжка та паразитизм як метод життя стали звичним явищем, «моральною нормою».
Нації потрібна негайна (як у 1991 р., так і у 2010 р.), невідкладна моральна, психологічна, матеріальна, ідейно-національна допомога від української державної влади, перш за все. Ідейно-патріотичну допомогу повинні були надати політичні та громадські організації саме тим прошаркам населення, які зовсім відбилися від моральної цнотливості, від української ідентичності. Багато хто з цих людей хочуть стати українцями, але не знають, як це зробити, до кого звернутися, отримати пораду, підтримку тощо. Конкретних способів такої допомоги існує достатня кількість, але такого  питання взагалі не виникло й до нинішнього дня. Українська нація мала право  почути від влади такі слова: «Українська нація займає в суспільстві домінуюче становище, а тому має стати правлячою нацією в українській незалежній державі, стати власником, а не крадієм народного добра.Українці, беріть владу і народну власність у свої руки!» Влада, навпаки, все зробила, щоб українська нація не стала власником добра і не прагла стати провідною силою в суспільстві та державі.
Українська нація, вийшовши з колоніального рабства, була у 1991р., залишається і тепер (в 2010 р) національно недозрілою спільнотою. Це загальний висновок. Стосується цей стан як для простого люду, так і сучасних керманичів. Для української влади (1991-2010) україн-
ська нація була і залишається непізнаним, а то й просто ворожим сегментом суспільства.Внаслідок такого ставлення Україна постала як влада, а не як народ. Влада зовсім не вважає за потрібне рахуватися з волею чи потребами народу. Тому маємо ситуацію, коли влада існує сама по собі, а народ – сам по собі. Влада – це середовище багатих і дуже багатих, народ – середовище бідних і дуже бідних людей. Хіба в таких умовах українство може стати національно свідомою людністю, господарем у своїй державі? Не може, бо не створюються потрібні для цього умови.
Якщо  за часів В.Ющенка українську націю не зуміли привести до тями, то тепер про це годі й думати. Тепер кучмівські оцінки, що українська національна ідея не спрацювала, а українці – люди з придур’ю, набули центральних положень в ставленні до титульної нації.
Українська нація в українській державі (1991-2010) отримала розлоге і багатоваріантне тлумачення як ззовні, так і вдома. У цій багатогранності щось дуже мало того, яке б цементувало, зміцнювало й розвивало українську націю. А саме цього й потребує українська нація.
Згадаймо сакраментальне здивування В.Яворівського: «Що ж ми за такий народ?» Це запи- тання – переконливе свідчення абсолютної відсутності будь-якого, навіть елементарного зна ння про свою націю, членом якої є цей, з дозволу сказати, «інженер людських душ». Він дуже обурювався з приводу недолугості українського народу. Постійно публічно ставив питання: що ж ми за народ такий? У 2001 р. видав книгу під такою ж назвою. Незадоволений своїм народом народний депутат і головний письменник України. В.Яворівський сам не підозрює,  що у своїх «20-хвилинках» по радіо здійснює ідеологічну роботу. Виходить, що В.Яворівському можна проводити ідеологічну роботу, а державі – заборонено. На його думку, це добре. Цьому діячеві не прийшло в голову питання про недолугість керівної верхівки,до якої він на- лежав і належить. Адже, як показала практика, проблема полягає не в нації, а в провідниках.
Українська нація яскраво проявила себе 1 грудня 1991 р. дев’яносто двома всенародними голосами за незалежність України. І що? Може, влада відкликнулася на цей глобальний порив нації і надала їй правлячі функції? Ні! Влада утворила таке пекло в Україні, що нація стала жебрачкою, а влада – супербагачкою.  
Українська нація у 2004 р. спалахнула майданами по всій Україні. Не тільки в Києві, а у  всіх обласних центрах були майдани. Україна кипіла як вогнедишний вулкан. Крім того,  ми в Харкові бігали по церквах, замовляли молебні за В.Ющенка, платили за це свої гроші. Нарешті перемогли. Президентом став В.Ющенко. Нація плекала велику надію. Ті, хто мав непрощенні гріхи перед Україною, опинилися за кордонами: в Красноярську, в Європі….
Президенту України В.Ющенку ситуація дозволяла навіть не садити в тюрми порушників закону, а достатньо було лише публічно заявити про те, що  ці біженці будуть притягнені до суду в Україні. І країна б очистилася від багатьох пороків. Цього не було зроблено, грішників закликали повернуся додому не для судового переслідування, а для отримання повної свободи руйнувати Україну.
А влада. Може, враховуючи свій гріх перед нацією у 1991 р., вона утвердила закони справедливості у 2005 році? Ні! Все як було, так і залишилося: багаті багатіють, бідні бідніють.
Висуваючи свою кандидатуру на другий термін президентства, В.Ющенко сказав: «П’ять років тому Український народ проявив себе як свідома нація». І протягом чотирьох з половиною років свого президентства  сказав багато ласкавих слів про українську націю. Але законодавчо нація підтриманою не була.
І раптом, восени 2009 року, наближений до президентського «тіла», великий дуаліст Дмитро Павличко нашептав на вухо президентові отруйні слова про те, що у нас немає нації. І Віктор Андрійович, забувши все те добре, що він говорив про українську націю, на весь  світ повторив цю дурницю. Про що це свідчить? Про те, що президентів України і претендентів на цю посаду треба навчати азам етики, азам національної свідомості, азам порядності та чесності перед народом і нацією, перед тим, як вони стануть перед світом представниками Української держави. 
Якщо Л.Кравчук та Л.Кучма не могли думати про зранену українську націю та допомагати  їй, то В.Ющенку і Бог велів. Бог таки велів, а В.Ющенко не почув цього веління. Не зрозумів В.Ющенко своєї місії щодо хворої, безсилої, безправної нації у власній державі.
У Л.Кравчука та Л.Кучми не було благородної мети в управлінні українською державою.Вони переслідували свої меркантильні та російські інтереси. У В.Ющенка була благородна мета – допомогти українству. Але як і що треба для цього зробити він не знав. А тому йшов напомацки, не бачучи кінцевої мети. Він творив фрагменти національної політики (музеї, козацькі столиці, голодомор 1932-1933….), але не національну політику як систему. Особливо обнадійливими були слова В.Ющенка у промові в День незалежності (24.08.2009) : «Наша мета – створення національної держави у новітньому, модерному сенсі». Проте діло далі не пішло тому, що у нього не було навіть концепції національної політики чи віртуальної конструкції національної держави. «Кинута» в суспільство фраза про національну державу не була розвинута, не було навіть початкових намірів її конкретизувати.
Для нього українська нація була абстрактним поняттям. Вважав, що ця українська нація має любити його за те, що він її називає «красивою», піклується за «малих українців» тощо. Йому і в голову не приходило, що українська нація потребує реабілітаційного відродження, що ця нація має керувати державою, що його перебування на посаді президента України – унікальна, можна сказати, єдина можливість врятувати українську незалежність і свободу для української нації. Він не знав того, як президент країни має виховувати націю, народ, щоб держава ніколи не втратила своєї свободи. Він не знав, що таке ідеологія в цілому, державна ідеологія – зокрема. Навіть у своєму проекті нової Конституції не змінив положення діючої Конституції про безідеологічний статус держави. Не передбачив введення української нації як правлячої нації в державі. У своєму проекті він на надав українській нації становища провідної сили в суспільстві, державі.
Чи можна придумати більше зло для занедбаної нації, як поставити її у власній державі в становище рабині? Мабуть, такого знущання не міг придумати найвідспіваний катюга. А наші «демократи» це зробили та ще й пишаються своїм дітищем. Наприклад, В.Яворівський у своїх радіопередачах дуже схвально ставиться до того, що українська державність існує без власної ідеології. Таке безголов’я можна вибачити людині без освіти, без будь-яких претензій до життя, але людині, яка очолює письменників України, відповідає за ідеологічний стан художніх творів, не можна дати прощення.
Такий собі Олег Чорногуз, з цієї ж письменницької групи, дійшов до найнижчого падіння, оголосивши, що ми «нація без голови і без пам’яти». Саме під таким заголовком він опублікував статтю у газеті «Нація і держава» 26 січня-2 лютого 2010 р. А  редакція цієї газети виявилася справді без голови й надрукувала це неподобство на своїх шпальтах. Ви б глянули, яку карикатуру на українця там намальовано. І це називається націоналістична газета. Ганьба і сором!   Почитаймо окремі «мислі» нашого Олега Чорногуза. «…українці не здатні…згуртуватися. Вони здатні тільки потрапити до книги рекордів Гіннеса, або вийти на всесвітнє посміховисько. Це досі нація рабів. Нація без голови й без історичної пам’яти. Нація героїв-одинаків і нація самоїдів. Ні, ми таки нація без голови і без пам’я ті». (Зауважимо в дужках: у статті О.Чорногуза слово «пам'ять» використано у двох вимірах – «пам’яті» і  «пам’яти». Ми їх так і зацитували).  Якщо нація без голови, то чи варто у цьому випадку говорити про пам'ять? А у пана Чорногуза виходить, що пам'ять може існувати і без голови. Дуже,дуже добре! Ноу-хау. Оскільки він гуморист-сатирик, то будемо вважати це жартом. А далі читаємо таке: «…мені так не хочеться нині називати себе українцем». Це вже, чоловіче, не жарти, а повна прострація.Прострація – це безнадія, байдужість до подій, відсутність відповідальності за сучасний стан і за майбутні часи.  Та й навряд хтось з українців буде вважати цього очорнителя нації своїм побратимом. Обійдуть десятою дорогою та ще й плюнуть услід. Заслужив, бідачисько!
У пана Олега, автора статті, не тільки гуз, а й душа чорна, бо так образити націю, яка дала світу цивілізацію, яка, будучи тяжко зраненою, бореться за своє місце в своїй державі і не находить підтримки, може тільки людина безвідповідальна, антинаціональна. Як же не соромно дивитися в очі чесним і чистим українцям після такої зрадницької поведінки?
А ми думаємо, чому ж у нас так погано ідуть справи? Іншими вони й не можуть бути, бо ті, хто мав би розуміти свою націю краще, ніж сама вона, допомагати їй стати господарем на своїй землі, у своїй державі, виявилися бездарними ледарями думати і діяти. Вони наносять їй моральні образи, породжують її меншовартість, лютують скаженою ненавистю до людей, які цих «мудреців» породили. Наші песиголовці дають ворогам України можливість бити нас нашим же «салом», що вони й успішно роблять, дякуючи чорногузам, яворівським, іншим словоблудам та блудодіям.
 Українці в Україні залишаються незахищеними з дня утвердження незалежності України. Захищати українців не було і немає кому у цій так званій незалежній державі. На них у своїй нібито державі як з рогу достатку сиплються образи і приниження не тільки в приватних, ос- обистих бесідах, а й у ЗМІ, у політиці, у Верховній Раді. «Хохол хорош, когда он мертв», «У хохла мозги салом заплилі», «Бандеровци – фашисти», «Бандера – немецкій служака», «Ющенко – фашист», і немає числа цим наругам на українській землі. 
«У Криму немає спасу від антиукраїнської періодики. Вона переслідує людину скрізь – упоштових скриньках та кіосках, на ринках та вокзалах, зрештою, просто на вулицях. Крім цього, найбільш одіозні видання роздаються безкоштовно у московських церквах. В одній з таких газет читаю вітренчиху, далі мова оригіналу: «..силою Креста Господня мы разобьем этот штат хохлянд» - пише у своєму дописі Валентина Гордійчук з Євпаторії.
Тут же читаємо про напис біля входу до однієї з московських церков Євпаторії: «Мир, по ко- торому даже искони православная Украина отделится от братской России, и стольный град Киев – мать городов русских, колыбель нашого крещения, хранилище святых, перестает быть градом державы российской, такой мир не даст нашому народу желанного отдыха и успокоения, церкви православной приносит великий урон и горе, а Отечеству неисчислимые потери» («Нація і держава», № 14,13 квітня 2010). Україна не реагує на цю диверсію.
Російські політики і священики дерзновенно лукавлять про спільну історію «братських» народів Росії та України, про Київ, як «мать городов русских». Братерство українців та росіян протягом 337 років полягало в тому, що українець пер плуга, а росіянин поганяв його батогом і собі забирав зібраний урожай.Що ж стосується Києва, то він був і залишається матір’ю українських (русинських) і ніяк не російських міст, бо Росія постала лише з волі Петра І.Але імперські апологети мають рабовласницьку ідеологію, а тому чесність і мораль для них не існує. Вони вважають істиною  ту нісенітницю, яку проголошують вони. Логіка навпаки. 
До яких же пір вони будуть топтатися по наших душах, по наших тілах, по нашій національності, по нашій культурі, по нашій мові? Чи потрібно тут викликати  боротьбу за честь і гідність українців – корінних жителів цієї святої землі? Треба, бо відступати нікуди.
Потрібні рішучі дії, інакше українська нація може потрапити в категорію «неісторичних націй», яким усі пророкують зникнення з політичної карти світу. Цього допустити не можна;
    
г) могильщики української України
Могилу Україні творили відкриті вороги, що ненавидять Україну самостійну, незалежну, перебувають при українській владі і тягнуть її у колоніальне болото.
Ще задовго до січня 2010 р., в часи президентства В.Ющенка, зусиллями української нації створилася надзвичайно сприятлива ситуація для побудови української України. Ті, хто мав великі гріхи перед Україною, хутко зникли з України. Це була опора антиукраїнських сил.
 На них трималася економічна та ідеологічна платформи підривної діяльності. Своєю втечею вони підтвердили свою провину перед Україною. Їх треба було не допускати в Україну і в такий спосіб отримати необмежені можливості будувати українську Україну. Не додумалися
патріотичні керманичі держави, і позбавили українську націю стати на чолі суспільства і держави. Тобто тоді, коли вороги, визнавши свою провину перед Україною, дали можливість українству безперешкодно творити державну систему за своїм світобаченням, державна влада виявилася неспроможною скористатися цією рідкісною ситуацією. Повернули «бігунців» до української влади, дали їм можливість далі руйнувати України зсередини. Маємо, що маємо. 
Окрім легітимних ворогів, маємо ще ворогів під маскою «щирих патріотів». Це ті, що покинули Президента України В.Ющенка і побігли до Ю.Т, до В.Я. в надії  отримати доступ до парламентського «корита». Воно не таке вже й бідне. Чого тільки там немає. Є все, як у Греції. Тільки там немає совісті, честі, національної гідності. А як же Україна, якій ви присягали вірно служити? Хай почекає! Нам ніколи займатися такими дрібницями. До цієї групи належать і литвинівці, які створюють критичні ситуації і кидають Україну у прірву, лише б бути при тому ж злощасному «кориті».
Це ті, що «з матері полатану сорочку знімають».
       «І, роде лютий і жорстокий!
        Вомісто кроткого пророка…
        Царя вам повелів подать»    
                                              (Т.Шевченко, «Пророк»).
      «А ми дивились та мовчали,
      Та мовчки чухали чуби.
      Німії, подлії раби!
      Підніжки царськії, лакеї
      Капрала п’яного! Не вам,
      Не вам, в мережаній лівреї,
      Донощики і фарисеї,
     За правду пресвятую стать
     І за свободу! Розпинать,
     А не любить ви вчились брата!
     О роде суєтний, проклятий,
     Коли ти видохнеш? Коли 
     Ми діждемося Вашінгтона
     З новим і праведним законом?
     А діждемось-таки колись»
                                      (Т.Шевченко. «Юродивий»).
Під час виборів президента України у 2010 р. українство було зґвалтоване «регіональними» хитрощами, сутність яких не зуміли (чи не захотіли) викрити державні органи (СБУ, міліція, прокуратура…), громадсько-політичні учасники виборів (патріотичні політичні партії, організації, комітет виборців…) та покарати порушників. І в такий «лагідний» спосіб Україну було передано в чужі руки.

2.Україна на дні
Якщо глянути неупередженим оком, то Україну поклали на дно з 8 грудня 1991 р., коли Л.Кравчук поїхав у Бєловєзьку Пущу, коли Л.Кравчук безоплатно передав Росії всі ядерні арсенали, коли пізніше ухвалили Конституцію України, заборонивши державну ідеологію, потім залишили Російський Чорноморський флот  в  Криму, коли допустили до політичної діяльності партії з антиукраїнською, антидержавною ідеологією.Кульмінація падіння настала у січні 2010 року.
Обрання на посаду Президента України В.Януковича завершило цей процес. Партія регіонів посіла всі великі і малі посади  в Україні. До цієї партії я причисляю і всіх її сателітів. Для всієї цієї команди характерна та особливість, що в ній немає жодного українського патріота. І якщо Україна не повстала, не висунула категоричного протесту, то Україна уже в прірві.
Призначення Семиноженка на посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань – яскравий приклад діяльності нової влади проти національних інтересів України. Хіба б же український патріот на такій високій посаді міг вчинити карний злочин? Не міг. А цей зміг, бо вся нова державна команда така ж, як і Семиноженко. Він переконує, що місце в союзі – велике  щастя для України, замовчуючи про втрату державної незалежності.
Призначення україноненависника Д.Табачника на посаду міністра освіти і науки  викликало хвилю протестів. Президент цих протестів не почув, хоча у передвиборній агітації обіцяв «почути кожного». Він ніколи не почує того, що йде на користь України.
В.Янукович відверто «веде» Україну під Росію. Для об’єктивності наведемо деякі цифрові характеристики сучасної Росії, що опубліковані в ЗМІ.
«Деградація Росії за часів Путіна відображається цифрами, перед якими тьмяніють всі каз- ки про наступаюче благоденство, які тиражують повністю контрольовані владою засоби масової інформації. У Російській Федерації 4 млн. бомжів, 3 млн. жебраків, 3 млн. вуличних і привокзальних повій, приблизно 1,5 млн. російських жінок «працюють» на панелі в країнах Європи і Азії, 6 млн. російських громадян страждають на душевні розлади, 5 млн. –наркома- ни, більше 6 млн. хворіють на СНІД. Щодня в Російській Федерації робиться 10 тисяч абортів, 7 млн. шлюбів в РФ бездітні. У Росії скоюється більше 80 тисяч вбивств на рік. У дорожньо-транспортних пригодах гине близько 30 тисяч чол. Близько 100 тисяч росіян гине щорічно від наркотичного передозування.
  Щорічно в Росії скоюють злочини близько 3 млн. осіб. Ув’язнених в країні  понад 1 млн. – більше, ніж в СРСР під час сталінських репресій. РФ, за показником репресивності правоохоронної системи, впевнено посідає перше місце у світі – 800-810 ув’язнених на 100 тисяч населення. Споживання спиртного в РФ –14 літрів умовного спирту на людину на рік (за іншими даними – 18 літрів). Загальновідомо, що з рівня 8 літрів на душу населення починається фізична деградація нації. У Росії проживає 31 млн. дітей до 18 років. З них, здорові не більше 30 %, 3,5 млн. – інваліди, 1 млн. – наркомани. Дітей-сиріт 750 тисяч (більше, ніж після закінчення Великої Вітчизняної війни, коли дітей-сиріт було 678 тис.).
Два млн. дітей неписьменні. Близько п’яти мільйонів безпритульних. У Росії півтора мільйо- ни чиновників – втричі більше, ніж в СРСР. На хабарі і підкуп посадових осіб щорічно витрачається близько 33,5 мільярди доларів. По видобутку вугілля Росія «досягла» рівня 1957 року, по виробництву вантажних автомобілів – 1937-го, комбайнів – 1933-го, тракторів – 1931-го, вагонів і тканин – 1910-го, взуття – 1900-го. Практично повністю зруйнована авіаційна, радіоелектронна, автомобільна промисловість. … Зарубіжні експерти відзначили, що в 11 з 15 колишніх республіках Радянського Союзу зростання було більшим, ніж у Росії. Гірше за Росію опинилася тільки Киргизія» (Газета «Інформаційний бюлетень», №16, 22 квітня 2010р. Стаття Андрія Савєльєва «То чого хоче досягти Янукович, рівняючись на Росію? Агітки і життя. Наддержава Росія в цифрах»).
Більше не будемо наводити сумні російські цифри. Ясно одне: методи російського «господарювання» вражають не своєю прогресивністю, а взірцем того, від чого треба тікати.
В Росії відсутні такі поняття як благородство, порядність, чесність, справедливість. Ні правителі, ні пересічні громадяни не знають, що таке державний чи приватний формат наведених категорій. Там діють закони зла, ненависті, провокацій, обману. Це велика біда. Саме з цих позицій бачимо, що В.Янукович взяв невірний орієнтир у державній стратегії.

 
 3.Якою бути Україні – вибір за нами
Яку Україну хочемо воскресити? Якщо таку, яка була до січня 2010 р. і є тепер, то, на мій погляд, вона непотрібна, бо дуже вже багато несправедливостей вона містить в собі щодо української нації і всього українського народу. Надалі українська держава буде ще гіршою для української нації і всього українського народу, якщо її докорінно не змінити. 
Патріотичне українство має утворити образ нової моделі української державності, в якій комфортно б жилося всім громадянам України. Чи є такі моделі у світі? Їх багато, вони справедливі, ефективні, а  тому довготривалі. Такі держави називаються національними.
Що ж являє собою національна держава на прикладі сучасної України?
Це така держава, яку очолює Лідер української нації, водночас зрілий політик і досконалий державотворець.  Нагадаємо, що державотворчість – найскладніше мистецтво, якщо цю високоінтелектуальну, високоідейну та надзвичайно відповідальну діяльність можна назвати мистецтвом. І все ж маємо  розуміти, що будь-яка творча діяльність – це мистецтво досконалості. Як приклад вищої творчої досконалості можемо виділити життєвий подвиг керівника хореографічного ансамблю України Павла Вірського. У цього педагога-керівника не соромно
повчитися будь-якому президенту України.
До Павла Вірського в Україні було безліч хореографічних колективів. Так як тепер в Україні- безліч політичних партій. Але всі танцювальні групи були звичайними посередностями. Павло Вірський, можна сказати, створив неперевершений колектив (організацію) найвищого класу, можливо, найкращу у світі з людей, які навіть не підозрювали про свій потужний потенціал, що був закладений природою. Весь світ шанобливо схиляв голову перед високою досконалістю, яскравистою запальністю виконавців, композиціями танків, наповнених націо-
нальним змістом. Він не привозив з-за кордону консультантів, не опирався на чужі національні моделі. Він творив в Україні на підвалинах національний скарбів, творив виконавців з українського середовища. Він був Великим педагогом  і водночас Великим організатором, натхненником для тих, кого допустив до процесу творення танцювального шедевру.
Що цього майстра відрізняє від інших керівників творчих колективів? Глибоке знання справи, неординарне вміння віднайти справжніх виконавців, великий педагогічний хист переконати кожного виконавця, що він мусить зробити те, про що він навіть не думав, бо не був упевнений у своїх великих можливостях. Він мав велику, благородну мету і такі ж великі, благородні засоби її досягнення. Був створений світовий феномен українського мистецтва. Геній! Такі особистості зустрічаються дуже рідко. Наше (народне) завдання відчути їх і надати всі можливості для  корисної творчості.
Україна має потужний інтелектуальний, культурний, патріотичний потенціал, здатний створити світовий феномен справедливої державності. Маємо виплекати геніального Лідера, або зуміти оцінити вже готового, який балотується на пост президента України. Ми помилялисябагато разів, і завжди програвали.
Лідер нації, державний муж має бути таким, щоб на власних ідеях (не запозичених з інших країн) створити концепцію національної держави, а вже під неї підібрати виконавців, ідейно переконаних щодо творіння добра для нації, народу.                            
Національна держава - це такий державно-суспільний лад, в якому вирішальну роль відіграє народ через територіальні громади. Це такий державно-суспільний лад, де органи державного і самоврядного управління формуються за принципом пропорційного представництва етнічних груп суспільства. В структурі українського суспільства український етнос займає 80 %, решта – національні меншини. У такій пропорції мають формуватися всі органи влади. Це справедливо чи ні? В усьому світі визнано, що це найсправедливіша справедливість. Такою вона має бути і в Україні.
Національна держава тому і називається національною, що правлячою силою в державі є титульна нація, гегемон суспільства. В українському суспільстві українській нації належить левова частина, але відведена їй роль – нульова.
Національні багатства в національній державі розподіляються також в пропорції щодо етнічного складу. Освіта, наука, мистецтво, культура…підпадають під пропорційну систему, але з відповідними уточненнями. Національні меншини, які мають за межами України свої бать-
ківщини-держави, додаткові джерела для розвитку своїх культур отримують від них.
В українській національній державі українська православна церква має стати державною структурою на той час,коли будуть усунені всі негаразди у цій сфері. Те, що маємо в релігійній сфері тепер – це шлях до ліквідації незалежної України.
В грудні 2009 р. в Києві було утворено  «Українську Народну Раду (УНР)» - прообраз нового Народного Руху, порівняно з тим,  який був у 1989-1991 рр. Очолюють цю Організацію Д.Павличко та  М. Поровський. Статут написали, а програму не створили. Щоб усунути цю недоречність (без програми не може існувати організація всеукраїнського масштабу), я особисто створив проект такого документа і послав електропоштою М.Поровському та Д.Пав- личку. Лейтмотивом мого проекту було спрямування всіх зусиль нової організації на створення національної держави в Україні. 20 грудня 2009 р. відбувся установчий з’їзд, але про запропонований проект програми – слова не було. Немає і в квітні  2010 р. Замовчаний і в такий спосіб відкинутий проект. Висновок: «великі люди» не доросли до великих ідей.
Другий приклад. В кінці грудня 2009 р. зібрався Форум українських націоналістів на підтримку кандидата на пост Президента України В.Ющенка. Опублікували Заяву, в якій закликали О.Тягнибока, Ю.Костенка та А. Яценюка зняти свої кандидатури та підтримати кандидата В.Ющенка. Але не це головне. Головним є те, що Форум, де зібралися керівники всіх націоналістичних партій та громадських організацій, жодним словом не прохопилися про національну державу в Україні. Оце вам, шановні, відповідь на питання: чи потрібна національна держава українським націоналістам? Та й чи насправді зібралися націоналісти?
За роки сучасної незалежності наша  націонал-патріотична еліта не зросла ідейно, ідеологічно, національно, а тому потребує свого лідера. Перед патріотичним українством постало гамлетівське питання: бути Україні національній чи  матимемо колоніальну, мертву Україну?
Якщо в Україні ще залишилося хоч трохи «пороху в порохівниці», треба рятувати  себе, свооїх дітей, нащадків від фізичної та духовної загибелі. Дещо робиться. Створено Комітет захисту України. Патріарх Філарет мав би благословити цю акцію.
До участі в Комітеті запрошено політичних діячів – депутатів та керівників окремих політичних партій, тих людей, які перебувають при владі практично з 1991 р., і які призвели Україну до сучасної трагедії. Бажано, щоб нарешті члени Комітету зрозуміли та пройнялися ідеєю побудови української держави природного формату – народної держави. Адже у всьому цивілізованому світі категорію народної держави визнано найсправедливішою. Це держава, в якій влада належить народу, правлячій нації. Нинішня модель держави в Україні є антагоністичною до народу, влада в цій державі перебуває в руках багатих і нечесних людей. Це модель дикого капіталізму. Повторюсь: удосконалювати цю модель можна, але удосконалити – неможливо, бо принципи, на яких побудована ця модель – несправедливі, антинародні.
Сучасна патріотична Україна має не тільки звільнитися від окупаційної влади, але побудувати нову модель держави на принципах справедливості, гуманності, чесності. Для визначення стратегії і тактики реформаторських процесів потрібно скликати Всеукраїнський з’їзд патріотичних сил, з участю значущих особистостей країни.      
Необхідно забезпечити концентрацію наявних сил шляхом єднання:
-    всіх націоналістичних партій і організацій в один націоналістичний блок;
-    всіх націонал-демократичних партій і організацій в один демократичний блок;
-    всіх націонал-патріотичних депутатів в один патріотичний блок;
-    всіх військових утворень (державних і громадських) в один захисний блок;
-    всіх інтелігентських організацій в один інтелектуальний блок;
-    всіх освітянських (вищої та інших шкіл), наукових осередків в один блок;
-    всіх мистецьких організацій в один мистецький блок;
-    всіх патріотичних козацьких організацій в один ополченський блок;
-    всіх україновідданих конфесій в один релігійний блок;
-    всіх українських патріотичних ветеранських організацій в один блок;
-    всіх молодіжних та юнацьких організацій в один блок;
-    всіх патріотичних громадян і громад – навколо перелічених структур.
Таке свідоме та цілеспрямоване гуртування матиме не тільки організаційний, а й потужний ідеологічний зміст. Тут будуть зосереджені найчистіші устремління української нації, яка нарешті зможе проявити себе як самодостатня політична сила, скинувши з себе наносні об-лудні ярлики та образливі визначення.
Другий невідкладний процес – утворити у всіх селах, містечках і містах осередки Комітету. Здійснити інструктивно-настановчий всеобуч, щоб робота йшла не самопливом, а за цільовою програмою.  В осередки не можна допускати демагогів та «прилипал».
Ідейно-виховний сегмент діяльності Комітету полягає в тому, щоб забезпечити ідеологію єд- нання патріотичних сил (програму…) та методично-просвітницьку літературу для осередків.
Проблема життя і смерті української державності (нині недосконалої, а в майбутньому досконалої) перекладена на плечі народу, а точніше – на плечі української нації – головної сили народу. Їй би самій одужати, а тут доленосне завдання треба вирішувати. Перед українською
елітою постала невідкладна вимога: треба рятувати українську націю для побудови української національної держави. Розуміємо, що в умовах, коли владу тримають непатріотичні сили, здійснити цей проект буде надзвичайно складно. Неймовірно складно, а треба! Іншого не дано. Допомоги чекати нізвідкіля. Питання життя і смерті: або оживемо, або помремо. Думаймо національно, діймо національно, об’єднуймоcя патріотично. В патріотичному об’єднанні міститься наша потенціальна спроможність відстояти себе, наша сила, наша честь і гідність. Маємо наступати, бо ми перебуваємо на власній території, ми відстоюємо себе, а не когось поневолюємо. Наша мета законна і справедлива. Нам треба це усвідомити, нічого і нікого не боятися. Це наше право – жити у своїй державі за своїми законами та власним світоглядом. Перемагають сильні духом і нам належить стати сильними. Адже слабких б’ють, а переможців не судять. Повірмо в себе і тоді буде успіх, досягнемо мети!
Кожен український патріот має проникнутися відповідальністю – врятувати українство в системі національної державності. Почитаймо полум’яні слова на цю тему:
 Тобі, мій Краю дорогий,                      І прапор жовто-блакитний    
 Складаю я свою присягу –                  Клянусь до віку боронить.
 Тебе любить, Тобі служить,               І за народ забутий, рідний,        
  За Тебе вмерти біля стягу.                  Останню кров свою пролить
(Присяга Козацького Стрілецького Братства, м.Луцьк).
Шановні українці! Дбайте в першу чергу про Україну, а вже потім про свій шлунок! Маємо проникнутися відповідальністю за долю України, за долю українства. Як будемо жити для України, то станемо заможними і незалежними. Настав час захистити честь України, власну
честь та гідність, що цінується вище життя. Ніхто окрім нас не порятує Україну від колоніального рабства. Рятуючи Україну, ми рятуємо себе від майбутніх голодоморів, репресій, від Соловків, Колими, від Гулагів, від втрати свободи, від російської православної великодержавної облуди, духовної та фізичної смерті.
Маємо побудувати Україну як незалежну національну державу! Хай благословить нас Бог!

Травень, 2010.